Спочатку це мав бути проєкт про чотирьох людей. Які не захотіли створити сім'ї. Або не змогли. Я хотів показати зсередини їх світ, настрої. Розповісти про пронизливе відчуття порожнечі.
В процесі створення задум трансформувався в історію однієї героїні — Вікторії. Подальше оповідання триватиме від її імені. У форматі монологу. Героїня роздягнена навмисно. Відсутність одягу позбавляє людину можливості брехати. Також в знімках не варто шукати еротику. Героїня асексуальна умисне, щоб не відволікати вас від головної ідеї.
Самота знайома мені особисто. Мені знайомі всі страхи й мордування цього вибору. І тому я вдячний героїні за її рішення розповісти про нього. А також за її сміливість. Хай цей проєкт стане підтримкою для тих, хто пізнав страждання внутрішнього вибору. І дарунком для тих, хто навчився смакувати його блага.
Цей проєкт — не хайп і не тренд. Він не про засудження або осуд. Його мета — показати реальне життя, а не життя напоказ. А ще він про внутрішній вибір, про сміливість і про дитинство. Саме у дитинстві формується наша здатність будувати стосунки з протилежною статтю. Саме тоді закладається оцінка і пошана до себе. Саме цей період формує нашу сексуальність. І нашу здатність отримувати задоволення від життя.
«Я вирішила говорити відкрито. Звичайно, є страх. Критики, засудження, нерозуміння. Але це невіддільна частина життя.
Мені 32 роки. Я дівчина. Хоча мені більше подобається слово «Жінка». Заміжньою ніколи не була, в цивільному шлюбі також. Навіть разом ні з ким не жила».
«Є дві основні грані, якими я можу описати своє життя.
Перша — соціально прийнятна, фасадна. Друга — як я відчуваю і переживаю.
Під першу грань я постійно підстроювалася. Суспільство, оточення мають сильний вплив. Як на сім'ю, так і на окрему людину. Навіть на формування особи. Але є одне «але». Моя мама в дитинстві завжди мені твердила про самовиховання і власний вибір. Це стало однією з основ мого характеру. І на даний момент самота — це мій вибір. Вибір на користь себе».
«Я народилася і виросла в дуже маленькому провінційному містечку. Хоча зараз розумію, що мешкання в сільській місцевості — один з найбільших плюсів мого дитинства».
«Моя сім'я була досить стандартною. Як у всіх. Але саме з раннього дитинства, завдяки сім'ї у мене є свій «багаж». Це і мої травми, і спостереження.
Я стала першою дитиною у своїх батьків. У дитинстві я була дуже чутливою і ніжною».
«Я з бідної сім'ї: без приданого і соціального положення. Але володію і смаком, і розумом, і характером.
З дитинства я не пам'ятаю щасливих людей. До таких відносяться і мої батьки.
У дитинстві вбили мого дядька. Він був мені за брата. Вбили через гроші. Також я пам'ятаю постійний поділ сільгоспземлі й техніки, джипи й автомати. А ще декілька зґвалтувань і вбивств дівчат».
«Взаємини батьків для мене були пеклом. Саме так я сприймала це в дитинстві. Але ще більше розчарування в людях на мене чекало пізніше. Коли я дізналась, що бувають стосунки набагато гірші. Що життя буває набагато гіршим. Що для багатьох людей те, що я сприймала як пекло, — це нормально. Спостерігаючи це, я ставала примхливою і замкнутою. «Не такою».
Я відчувала біль мами. Відчувала біль тата. Я відчувала те, що інші ховали від себе самих. Я думала, що так відчувати здатні всі. Виявилось, що ні. Це стало моїм наступним розчаруванням.
Мама... Я жодного разу не бачила її по-справжньому щасливою. І це вплинуло на мене. Я чітко розуміла, що хочу іншого життя. Але навіть з нуля не просто будувати своє життя. У моєму ж випадку старт був з мінуса: до нуля мені довелося дорости. Я боялася повторити помилки мами».
«Я рано почала цікавитися психологією і природничими науками. Так я стала розуміти, що можу почати повторювати сценарій батьків підсвідомо. Незалежно від власних знань і бажань. При знайомстві з першим хлопцем я заздалегідь була переконана: нічого хорошого не вийде. Можливо, це і стало певним самопрограмуванням. Типа «кожному по вірі його дано». Але обертаючись назад, я дивлюся на життя моїх знайомих і колишніх чоловіків. І розумію, що не помилялася.
Пізніше я усвідомила прояви залежності й токсичності у своєму житті. Гра «палач-жертва» була для мене пеклом з самого дитинства. Як ніж в саме серце. Ось так я відчувала себе в дитинстві».
«Для розуміння й усвідомлення мені знадобилися роки. А ще знання, робота над собою і психотерапія. А також досвід: часто малоприємний. Гіркий досвід взаємин. І не лише з чоловіками.
Перспектив створити щасливий брак у мене не було спочатку. Незрідка матері своїх дорослих синів надмірно заклопотані розміром приданого невістки. Та й не тільки приданого.
У казки про кохання та дива я не вірю».
«Головна мотивація в моєму житті — страх. З 13 років.
Страх повторити сценарій батьків. Повторити ті ж помилки. Заподіяти такий же нестерпний біль — дітям і чоловікові. Прожити життя в ментальній пастці.
Страх прожити життя заради схвалення суспільства, догоджання йому. Страх залишитися всередині "порожньою"».
«Від сторонніх людей я теж придбала страх. Страх стати провінційною і безликою, грубою і бездушною.
А ще — страх вибрати не того партнера.
До якоїсь міри страх був досить ресурсним. Але повноцінне життя з нього не побудувати».
«Я стала вчитися самостійно виділяти хороше та справжнє в людях. Вчитися не виправдовувати свої слабкість і страх. Вчитися не винити батьків і обставини. Хоча страждати так солодко й зручно. Так зрозуміло й просто».
«У стосунках мені довелося пізнати біль. Боляче, коли замість мене обирали іншу. Коли обманювали й брехали.
Боляче було рівно до тих пір, поки я не зрозуміла: цей біль усередині мене. Що я не знаю, як жити без болю. Не знаю, як будувати стосунки без страждань і драми.
Я вважала себе виродком — і інші люди відчували це. Відчували неприйняття себе, а часом і справжню ненависть. До себе, до свого тіла, до рис обличчя. В повітрі постійно витало те, що я так майстерно приховувала. І оточуючі вдавали, ніби нічого не помічають. Я дотепер не можу прийняти особливості своєї фігури: розмір і форму грудей, мої руки, повноту стегон. Риси обличчя мені здаються сильно яскравими й різкими. Все це і є самота».
«Я завжди полишала першою. І тих, кого кидала, я розглядала як тимчасовий варіант. Між «моя любов» і «мій тимчасовий варіант» — велика різниця у відчуттях. Мантри, аскези, аутотренінг, прокачані вагіна або попа тут не допоможуть точно.
Дуже непросто бути одній, бути самотньою. Але для мене це чесніше й комфортніше. Не хочу заповнювати внутрішній дефіцит іншою людиною».
«У якийсь момент я змогла озирнутися назад. Задуматися. І нарешті — признатися собі. У тому, що боротьба з самотою — це боротьба з собою. З власними страхами. І що замість повноцінного життя я веду боротьбу. Витрачаю на неї масу енергії.
Тому я більше не б'юся з самотою. Єдине, з чим я веду боротьбу, так це з соціальним тиском. З відчуттям неповноцінності, яке мені нав'язує суспільство. І чим обмеженіші люди зустрічаються в житті, тим мені складніше не опускати руки.
Інколи в натовпі виникає відчуття, ніби я гола. Хоч і люди довкола, і я сама одягнена. Але вони — в парах, а я — ні. Тому я навчилася цілком закриватися в собі. Звикла ховатися, знаходячись серед людей».
«Я боюся. Боюся нерозуміння і неприйняття. Боюся помилитися в людях. Боюся розчаруватися. Боюся відчути і заподіяти біль. Боюся відчувати. І водночас в мені живе страх: прожити життя без відчуттів і переживань».
«Від Мами й Тата я отримала найкоштовніше — безумовне прийняття й любов. А також силу, власний вибір і свободу.
А ось відповідальності й усвідомленості я вчуся сама».
«Я продовжую вірити в любов. Я вірю, що зможу створити близькі стосунки. Ресурсні й продуктивні. Без страждань».
«У мене немає претензій до чоловіків. Жодних. Абсолютно».
