Цей проєкт присвячений Миколаєву, юності у ньому та пам'яті про нього. Це своєрідний діалог двох митців: про минуле та майбутнє міста, про знакові для нас місця у ньому, а також про наше відчуття себе у Миколаєві на різних етапах свого життя.
Суть нашого дослідження незвична. Мітя Фєнєчкін робить ілюстрацію місць, пов'язаних із його юністю, теплими згадками про миколаївське минуле. А потім туди приходжу я — і вношу краплю скепсису та абсурду в це бачення. Два митці, два часопросторові виміри, дві естетики.
Миколаївський залізничний вокзал
Мітя: «Я прожив у Миколаєві 12 років, з 2000 до 2012. І це місто назавжди залишило по собі важливі та сакральні для місця, які я малюю в рамках цього проєкту.
Будь-який текст, який я намагаюсь додати до ілюстрацій, може бути схожий на ностальгічні хитання хвилями пам'яті. Але це не так.
Мені не властива ностальгія, це — руйнівне почуття. У малюнках я просто намагаюся визначити знакове місце для певного періоду життя в Миколаєві — і зафіксувати його».
Кирило: «Не повертайся!» Єдине, що я можу сказати тим, хто полишає Миколаїв в пошуках кращої можливості для самореалізації.
У Миколаєві не прийнято відкрито говорити, що місто депресивне. Лише як про небіжчика: добре або нічого окрім правди.
Без вас Миколаїв багато втрачає, але він на вас і не заслуговує.
***
Отже, наша подорож починається із Миколаївського залізничного вокзалу.
Фонтан
Друге місце — фонтан, що поблизу Головного управління Держгеокадастру у Миколаївській області.
Мітя: «І ось друге місце — фонтан. Взагалі, це звичайно не фонтан, а якась невиразна бетонна конструкція біля управління держгеокадастру. І на цій конструкції дуже зручно було сісти натовпом у десять-п'ятнадцять людей, співати під гітару Дркіна та пити «Золоту осінь». То була моя перша тусовка, перша компанія. Щовечора я йшов на фонтан, точно знаючи, що там або вже хтось є, або хтось скоро буде. Завжди так було. І кілька років було весело».
Вежа для фристайлу і Табірне поле
Кирило: «Вежа для фристайлу і Табірне поле у Миколаєві. Для мене ці місця — крихти тієї замкнутої системи, у якій я існую та проти якої протестую. Проте особливого, сакрального значення вони не мають.
Інколи вони — уривки пам'яті про юність. Інколи — відчуття зупинки часу в сьогоденні. Але крокуючи ними, я не стаю кращим за нинішнього себе. Такої сили вони не несуть.
Відтак я обережно та водночас безтурботно ступаю по цій землі. І подумки бажаю кожному, хто звідси від'їжджає, не повертатись.
Прощавайте — і зустрічаймось в інших, кращих місцях!»
Інгульський міст
Кирило: «Інгульський міст — це провідник між світами. Спершу він запрошує ступити на себе, а потім змушує витоптувати себе, заставляє вас зникати та знову віднаходитись. Це триває, допоки ви не зробите вибір: лишатись чи ні.
Часом Інгульський міст зупиняє час і дозволяє подорожувати світом спогадів. Він має потужну силу гравітації — і подекуди притягує до вас дивовижні й давно забуті фантоми.
Проте такі забавки мосту із вами тривають не вічно. І рано чи пізно доведеться робити вибір: лишатись чи ні».
Національний університет кораблебудування
Кирило: «Моя студентська юність минула в іншому виші. Я добре пам'ятаю ці роки: абсолютна відсутність грошей та цілковита свобода. І водночас порожнеча: через нерозуміння майбутнього та остраху перед ним.
Я згадую ці роки час від часу. І коли пригадую їх, мене опановує сум. Проте він білого, а не чорного кольору.
Я багато чого не встиг у цьому житті. Тому дуже кваплюсь останнім часом та намагаюсь надолужити. Немовби кудись поспішаю і боюся спізнитись».
